я бачу як мене хтось кличе

Зі спадщиною безперечно визначного поета Тараса Мельничука є проблема, фахова і етична. Він писав стрімко і багато, друзі та колеги згадують, що за одну ніч міг написати два-три-чотири десятки поезій. Віршів своїх Мельничук не правив. Тексти його дуже нерівнозначні. Про збереження поезій він не турбувався, якісь твори зникали-губилися, якісь зберігалися у друзів і колег та просто випадкових знайомців, якісь записувалися з пам’яті. І от ця проблема: чи все написане Мельничуком варто оприлюднювати і у який спосіб це робити?

«Моє ліплення оленя» – збірка невеличка, академічних завдань вона не переслідує. Вибір творів мав би відбуватися ретельніше, либонь. Але за появою цією книжки стоїть історія, яка вибачає почасти ті «огріхи відбору». На початку 2010-х Василю Карп’юку запропонували купити такі-от випадково збережені кимсь рукописи Тараса Мельничука, їх відредагував і склав у один текст Мирослав Лаюк. Так ця книжка і з’явилася. Назву (ідеальну!) їй вигадав укладач. Цей рядок Мельничука був написаний на окремому аркуші паперу – чи назва вірша, чи рядок, чи моновірш (останнє імовірніше).

Від «оленячою» назви – просто рушати до одного з твору збірника, який завдяки упорядкуванню-номінації стає програмним. Зрештою, не тільки завдяки цьому.

«Коли мені буває / сумно між людей». Сюжет простий: коли мені стає сумно серед людей, я іду до лісу і закликаю до себе звірів. Звірів, зверніть увагу, не тварин, не худобу, не маржину якусь – самі звірі приходять на гостину. Дикість, небезпека, ті, з ким ніколи не досягнути злагоди: «виймаю сина із колиски / й кладу в колиску вовка: гайда вовче / я знаю // ти мене з’їси». За вовком настає черга диких кіз і оленя. Вовк певен своєї місії: знищити того, хто виколисав його в мереживній люльці. Кози певні своєї місії: вказати на спосіб порятунку від вовчика-«підмінка», скакати по образах і передбачати майбутнє – залишитися рогами на чийсь голові, що впираються в стіни. І тільки олень прагне порятунку і прихистку: «сховай // я жити мушу / почухати ялицю / і запліднити оленицю». Він там ще не раз назве оленичкою кохану жінку. Але «запліднити» – тут ключове слово.

Проростуть зрештою не козячі роги, а оленячі, такі подібні до гілок Древа Життя (це і робить оленя символом родючості і відродження). Оленячі роги започаткують новий ліс, куди можна втекти від людей, котрі примножують сум. Всі засинають у фіналі, і тільки він стоїть, взявши на руки хлопчика-немовля і маленьке козеня. Либонь, відтворення-себе в своїх дітях – це і є породження суму. А значить, ніяк не втекти «у пітьму / навмання». Антонім суму – радість. Антонім суму у Мельничука – спокій. Йому важить не причина того суму (читай: горе), а наслідок (читай: горе, але уже з зовсім іншими змістами). Ні, це не «пекло – то інші», це «пекло – то ми».

В одному з віршів він так неймовірно-тонко-метафорично порівняє: «що лісовий горішок схожий / на маленьке // солов’їне серце». І сумно констатує: нащадкам його («мій син» – тут знову!) уже не побачити тієї подібності. Щоб побачити схожість двох речей, їх треба бачити. Хто-як-коли бачить солов’їне серце? Колись так відзначали видатних поетів-співців. Потім не стало: поета, годного винагороди, і соловейка, годного бути жертвою. Він потребує бути почутим, він знає, що його не почують. І ростуть козячі роги на місті оленів-древ. Кози – теж символи зачаття, між іншим, але уже не со-творення.

Світ Мельничука – синестетичний: тут можна відчути на смак колір і побачити звук.  Ромашки рвуть на собі одяг – це красивезна метафора, але це й цілком відчутний спеціально налаштованому вуху звук, із яким квітка втрачає свої пелюстки. І його, цей звук, можна побачити. В його верлібрах – еліпси, міжрядкові переноси, зміщена просодія: обірваний на півслові рядок, нефіналізована думка. «Моє ліплення оленя» в своїх найкращі зразках нагадує вірші Емілі Дікінсон. Так говорять не тоді, коли страшно сказати до кінця. Так буває тоді, коли страшно, що до кінця ніхто не дослухає.

У всій книжці є хіба один регулярний вірш, позбавлений сумнівів верлібрів-«замовчувань». «Везуть на смерть заручених», «конвой веде чоту беріз», «дивись дивуйся і молись». (От знову і знову доводиться звикати, що укрліт іще в 80-х має зразки таких жанрів як табірна лірика). Оце повідомлення уже мусить(!) бути почутим. Це те висловлювання, яке завжди почують. Так, це – молись.

Втрачається, розчиняється в тому взаємному не-чутті Я. Волт Вітмен уже не їсть яблук (пише Мельничук), мій батько уже не їсть яблук (пише Мельничук), а я ще їм (пише хтось, хто тут раптом заговорив). Те моцне нелюдське Я Вітмена, яке розширилося на всі густо заселені острови і країни, яке ввібрало в себе всю природу. Те нелюдське моцне Я батька, який визначає весь світ, поки ти малий, поки ти – його творіння. Ті Я обміліли до невеличкого плода в руці, від якого Ти ще зможеш відкусити. Це і є плід само-пізнання, яблуко з того рогатого оленячого дерева. Бачите той смак, чуєте його?

«Я думаю про тебе

12 травня ця черешня зацвіла,

А 17 травня почала спадати

я думаю про тебе

ми пройшли строєм по білих пелюстках

нам нікуди було обійти

білі вівці туману

опустились на місто

вони бігли за нами

і об’їдали білі пелюстки з чобіт

та пелюстки вже не були білі

думаю про тебе»

*

«одвертість за одвертість

хліб за хліб

але чому ж б’ють туди

де найбільше

болить?»

*

«відчиніть відчиніть!

щось впало на землю

відчиніть

я хочу щоб

                  виноград лопотів

попідвіконню

я знаю що світ 

                 не церква

але я хочу

               погойдатися на люцернах»

 

Тарас Мельничук. Моє ліплення оленя. Брустурів: Дискурсус, 2018. 128 с.

Джерело: kyivdaily.com.ua

Фото Анастасії Іванової

Автор: Ганна Улюра