Він був чистий у любові…

Відомо, що Косівщина вражає світ і красою природи, і мистецтвом народних майстрів. Але вона є благословенною і на талановитих поетів. Саме на Косівщині народився Тарас Мельничук, поетична творчість якого є унікальною і заслуговує на гідне місце не лише українській, але й світовій літературі. Поетові судилось стати одним із чоловіків на нашій планеті, які найніжніше ставились до природи. Він оспівав її з такою любов’ю і неповторною образністю, як ніхто інший. Він був чистий у любові до природи, як і ранкові роси в гуцульському краї. Він і народився в час найрясніших рос — у серпні. В час найвищої мудрості літа. Чистотою почуттів віддзеркалена його поезія, мудрістю — вчинки, стражданнями — доля.


Народився поет 20 серпня 1938 року. Це підтверджує запис, який на 142 сторінці метричної книги №19 Уторопської церкви знайшов науковець і краєзнавець, автор ряду видань Ігор Пелипейко з Косова. Ознайомившись із записами в церковних книгах протягом 100 років, він виявив ще одну важливу деталь. «Цікаво, — пише І.Пелипейко, — що від 1874 року (з того часу збереглися метричні книги) це вперше названо новонародженого іменем Тарас. І він виявився гідним цього імені, що в перекладі з грецької мови означає «бунтар» (31).


Народився Тарас Мельничук у славному, за своєю минулою і сучасною історією, гуцульському селі Уторопи. За історичними дослідженнями ученого Володимира Грабовецького, воно є найстарішим селом на Гуцульщині (9.11), мало першу на Прикарпатті солеварню (9, 20).
У 1524 році (9,31) Уторопи отримали магдебурзьке право, тобто стали містом, причому першим на Гуцульщині, і зберігали це право до 1754 року (9,30).


Звичайно, що Тарас змалку чув про такі славні витоки історії рідного села, бо це передавалось з уст в уста. А тим більше, що батько Юрій був людиною освіченою, читав Біблію, історичні книжки, грав на скрипці, сопілці, дримбі, цимбалах та бубні, брав участь у драмгуртку. Маючи феноменальну пам’ять, Тарас убирав у себе всі розповіді про те, як в часи Київської Русі до Уторопів їхали по сіль з Києва, про напади татар, про боротьбу Довбуша та опришків з польською шляхтою, про славних січових стрільців. А події Другої світової війни та національно-визвольної боротьби 1942-52 років припали на його дитинство. Згодом це все знайшло своє відображення в його поезії та бунтарському дусі.


Виростав Тарас серед чудової природи. З високого горба, на якому стояла батькова хата, він бачив рідне село, що розкинулось у долині вздовж річки Уторопець, даленіючі вершини Карпатських гір. Як згадує рідний брат поета Василь Мельничук, Тарас Мельничук дуже любив природу, особливо, коли все довкола зеленіло. Все життя тішився сонечком, квітами, садом, пташками. У дитинстві випасав овець, яких в господарстві Мельничуків завжди нараховувалось до 30-40 голів, корову, коня, якого любив особливо.


Гарно грав на телинці й дримбі, швидко запам’ятовував пісні, мав великий потяг до книжок. Слухав, як тато читав Біблію, і аж місця собі не знаходив, що не вмів сам читати. Був дуже наполегливий — тож мусили навчити. А вже коли навчився, йому тоді й повних шести не було, то прикипів до книжок. В хаті толока, грає музика, всі веселяться, а Тарас сидить під піччю і читає при каганці. Пасе худобу — читає, має вільний час — усамітниться в саду і читає. Згадуючи про своє дитинство, Тарас Мельничук зізнався в інтерв’ю Миколі Савчукові: «З шістьох років я читав Біблію, ходив з апостолами біблійними країнами. Це, очевидно, було просвітлення.
У шостому класі читав Шекспіра, захопився драматургією…
Вірші почав писати з дев’ятьох років. Крав у тата цигаркових папірців і на них писав…
І взагалі у 6-9 років я був найрозумнішим. Наприклад, зрозумів, що збройною боротьбою нічого не вдієш, що нашим рятунком може бути Слово. Я любив пісні і записував їх» (39).


Як і інші видатні постаті, Тарас Мельничук почав осягати духовні висоти в дуже ранньому віці. Чимало людей за все життя ні разу не читало Біблії, а поет намагався зрозуміти її суть у шість років. З такими знаннями йому не було що робити в першому класі, і в короткому часі його перевели до другого. Навчався він у рідній Уторопській семирічці. «Вчився дуже добре, любив малювати, навіть ікони малював, знав напам’ять багато творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших поетів, дуже гарно декламував вірші» (зі спогадів однокласниці поета і дружини його брата Василя Марії Мельничук).


Інша його однокласниця Ганна Ткачук, (дівоче прізвище Хрущ) і донині зберігає вірші, написані для неї Тарасом Мельничуком у дитинстві. Вірші-присвяти він дарував багатьом.


Закінчивши Уторопську семирічку у 1952 році, юнак продовжив навчання у Яблунівській середній школі. Про період його навчання тут знаходимо цікаві факти в неопублікованих спогадах колишнього редактора коломийської районної газети Володимира Моравського. Він пише: «Про Тараса я вперше довідався від дружини Оксани, яка працювала вчителем біології Яблунівської середньої школи. Він учився добре, цікавився літературою. Однак був дуже імпульсивний, часто вступав у суперечки з учнями та вчителями. Потрапляв у різні історії та конфлікти. Про один такий випадок мені розповіла дружина, яка за дорученням учительської комсомольської організації допомагала членам учнівського комітету комсомолу у їхній виховній роботі. Стало відомо, що в Тараса Мельничука немає комсомольського квитка. Він сказав, що загубив його на пасовищі в Уторопах. Моя дружина і члени учнівського комітету комсомолу обшукали все пасовище, але квитка не знайшли. Оксана мені й каже: «Тарас тут щось мудрує, Він квиток не загубив, а десь заховав його або знищив. Він такий опришок, що все може зробити».


Однокласник поета Василь Курищук з цього приводу пише: «Через кілька місяців після вступу (добровільно-примусового) до комсомолу, Тарас, йдучи додому, цілком свідомо викинув свій комсомольський квиток» (19).

Це був протест проти комуністичної системи, яка зневажала українців, яка познущалась із його брата Василя у 1946 році.


Після закінчення школи Т. Мельничук працював короткий час коректором Яблунівської районної газети «Прапор перемоги», лісорубом у колишній Комі АРСР, валовідбійником на Донбасі. Повернувся звідти і в свої 19 років одружився. Це було влітку 1957, а восени того ж року його забрали на службу в армію. Прослужив півроку в Приморському краї і був комісований через хворобу.


1958 рік приніс молодому Мельничукові подвійну радість: народилась донечка Ярослава, він вступив до Чернівецького університету. Але не міг терпіти заідеологізованого навчання і на третьому курсі залишив університет, хоч і мріяв здобути філологічну освіту.
Деякий час працював на будівництві Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, а далі — на геологічних роботах в Сибіру. Повернувся додому і поновився на навчання в Чернівецькому університеті Але через півтора року відрахували з університету, бо його погляди та переконання були не до вподоби багатьом викладачам, зокрема з суспільних дисциплін.


Тарас Мельничук пов’язав свою подальшу долю з редакціями районних газет Глибоцького та Хотинського районів на Буковині, згодом — Верховинського, Богородчанського і Косівського на рідній Івано-Франківщині, а також обласної молодіжної «Комсомольський прапор».
У 1966 році помер батько поета. Саме тоді, 10 вересня, Т. Мельничук став літпрацівником косівської районної газети «Радянська Гуцульщина». І працював тут по 10 травня 1967 року. Ці відомості взято з книги наказів по редакції. Будучи літпрацівником «Радянської Гуцульщини», Тарас Мельничук брав участь у засіданнях літстудії при цій газеті. У своєму неопублікованому спогаді « Маленький штрих до образу поета» І. Пелипейко пише: «…Мельничука, здавалося, словесні ефекти мало цікавили, його більше займали глибокі проблеми буття… На одному із обговорень я сказав, що дехто з наших студійців оре мілко, дехто лише скородить, а Мельничук оре глибоко».
На початку 1967 року у видавництві «Карпати» в Ужгороді побачила світ перша збірка поезій Тараса Мельничука «Несімо любов планеті» (27), в якій вміщено 23 вірші. І. Пелипейко одразу ж надрукував схвальний і аналітичний відгук про неї «Первісток поетичного доробку» (33). І він, і всі, хто сповнений любов’ю до України, раділи цій збірці. Бо, як пише сьогодні академік Володимир Грабовецький, «Паростки отчого вільного духу досить помітні у цій першій книжці Тараса Мельничука» (9,156).
І радянська цензура таких паростків більше до друку не допускала.


Т. Мельничук у листі до редактора видавництва «Радянський письменник» звертався з проханням внести його збірку «Золотий козелець» (18, 44) до видавничого плану на 1970 рік. Але вона так і не була надрукована.
Ще гірша доля спіткала рукопис Мельничукової збірки поезій «Чага», який до «Радянського письменника» передав для друку Олесь Гончар. Із цього видавництва рукопис із 429 машинописних сторінок потрапив до архівів КДБ.


За автором «Чаги» почали стежити ще пильніше. А в його серці біль вихлюпував через вінця. На рідній землі не друкують, бо панує чужа ідеологія. І поїде на сесію в Московський літературний інститут, в який вступив на заочне навчання в 1968 році, студенти-росіяни зневажливо заявляють, що української літератури не існує взагалі. І поет у відповідь їм написав вірш, у якому засудив радянську систему за «… голодомор і розстріли, за тюрми і русифікаторську політику» (18,47). Цей вірш прочитав у Яблунівській середній школі на вечорі зустрічі з випускниками. Через день після цього, 24 січня 1972 року, Тараса Мельничука заарештували. Судили його в Івано-Франківську. Визнали винним у тому, що «…на протязі 1965-71 років виготовляв, зберігав та розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісний наклеп на радянський державний і суспільний лад, закликав до боротьби проти Радянської влади» (18,50). За це був покараний судом на три роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму.


Ув’язнення відбував у Пермській області, деякий час разом із відомим поетом-дисидентом Ігорем Калинцем. У своїх спогадах «Покелішкуймо, брате!» про Т. Мельничука І. Калинець пише: «Вірші сипалися, як із рукава, він співав, як соловей. Мельничук мав багату фантазію, що виростала з народної поезії. Більшого знавця фольклору, стилізатора в народному дусі годі було відшукати. Дивовижні метафори, приголомшуючі асоціації…» (14) У цих же спогадах І. Калинець зізнається, що із поезій Т. Мельничука « … скомпонував дві маленькі книжечки: «Князь роси» (для дорослих) і «Я мандрівка невеличка» (для дітей, хоч ці поезії не писалися спеціально для них)».


Вони мали побачити світ за кордоном, але через те, що там не могли зрозуміти, хто їхній автор, їх не видали. Можливо, тому, що Тарас Мельничук під час першого ув’язнення підписував свої вірші літературними псевдонімами Олесь Готур, Цвєтан Спасов, Незвал (14) (під час другого — Олесь Чокробор, Зіновій Кайлас, Станіслав Галич, Мирослав Кокіль, Світозар Бойшак (18,54).


Т. Мельничук , відбувши трирічне ув’язнення та ще рік пробувши в Росії в пошуках роботи, в 1976 році повернувся додому. Тут чимало знайомих почали вже його оберігатись. Лише окремі ставились до нього без остраху, він міг почувати себе в них, як вдома. Серед них — і поет Микола Близнюк із Старих Кутів. У його домівці Тарас періодично проживав, тут написав ряд поезій до «Князя роси». У своїх неопублікованих спогадах М. Близнюк пише: «Писав він в основному експромтом. За ніч міг інколи написати й до 30-40 поезій. З них зоставляв кілька або й взагалі нічого. Дуже скрупульозно ставився не лише до поезії, але й до всього, що б не робив. Був акуратний, носив одяг світлого кольору, завжди сам собі прав. Добре грав у шахи і шашки, любив дивитись футбол. Часто розповідав про Ігоря Калинця, Василя Голобородька, Миколу Воробйова, Миколу Вінграновського, читав поезії Уолта Уїтмена, Поля Верлена, Гарсіа Лорки та інших зарубіжних письменників.


Тарас дуже влучно вносив правки у тексти інших поетів. У моїй поемі «Олекса Довбуш» було «Тіні бігом по обличчі», а він виправив «Тіні бігли по обличчі». Про вірші інших висловлював свою думку відверто.


Любив жити природнім життям. Все казав: «Як гуцул — то гуцул!» Вертав я разом з ним з Буковини на Косівщину — треба було перейти Черемош. Я направився до підвісного мосту, а Тарас мені каже: «Гуцули мають вбрід переходити!» Ми обидва роззулись, підкотили штани до колін і — вбрід, хоч вода була досить прохолодною».


«У ньому все було гуцульське: швидка хода, горда постава, буйний характер, велика прив’язаність до природи, він був прекрасним знавцем гуцульського фольклору» (з неопублікованих спогадів поета Богдана Радиша). Сказане Б. Радишем підтверджує і журналіст Дмитро Курищук: «Тарас Мельничук… знав багато колядок, народних звичаїв, досить дотепно вів розмову» (9,216). Д. Курищук відзначає, що поет мав добрі знання з рідної мови. «Коли ми заговорили про запровадження у нашому мовленні букви «і», то Мельничук експромтом назвав більше двадцяти прикладів його вживання» (9,216).


Частим гостем був Тарас Мельничук і в Михайла Та Галини Лазаровичів з Косова. Він любив писати тут під калиною поезії, кілька віршів присвятив їхній, тоді ще малій, доньці Мирославі. Вони згадують, що він любив їсти дерев’яною ложкою, воду пив з глиняного глечика.
Та комуністичний режим не міг терпіти правдивих поезій Тараса Мельничука і, щоб зломити його духовно, в грудні 1978 року (18,62) зумисне спровокували бійку, в якій він мусив захищатись. Це й стало підставою для арешту. У квітні 1979 року відбувся судовий процес, і поет відбував покарання у Вінницькій в’язниці суворого режиму разом із злочинцями.
Про те, що поет був ув’язнений у 1979 році, свідчать його листи із Вінницької тюрми до Ніни Гнатюк, один з яких написаний 5 серпня 1979 року, інший — 5 березня 1980. Обидва ці листи Ніна Гнатюк наводить у своїй публікації: «Тарас Мельничук: «Крім честі, в мене нічого не лишилось», вміщеній в газеті «День» (7). Але й вона допускається неточності, написавши, що хату Тараса Мельничука спалили в день його 50-річчя.


Ніна Гнатюк присвятила йому цикл своїх поезій. Одну із них — «У зоні» вона закінчує рядками: «Будь проклята держава, де поети За чесні вірші «зеками» стають» (35,8).


Поет відбував покарання в тюрмі, а на волі друзі готували до друку за кордоном його вірші. Згодом, в 1983 році в Канаді, в українському видавництві «Смолоскип» (Торонто), вийшла його збірка «Із-за ґрат», в яку ввійшов 61 вірш. Окремим циклом у цій збірці подано 28 поезій, основну частину яких поет написав під час ув’язнення в камері №2 слідчого ізолятора в Косові. «Доцільно на будинку цього ізолятора встановити меморіальну плиту, напис на якій засвідчував би, що тут був ув’язнений поет Тарас Мельничук», — пропонує І. Пелипейко.


Після відбуття чотирирічного ув’язнення Тарас Мельничук працював слюсарем на Одеській залізниці, дорожнім робітником на Косівщині. А далі не зміг працювати взагалі через вкрай поганий стан здоров’я.
Та на щастя, радянська імперія почала розпадатись, і для поета настав дуже радісний, хоча водночас і трагічний 1990 рік. Радісний, бо за добірку поезій у «Літературній Україні» став лауреатом премії ім. Володимира Сосюри (13), у видавництві «Молодь» вийшла збірка його поезій «Князь роси», а в Великобританії — «Строфи із Голгофи», його прийняли в члени Спілки письменників України. А ось чому трагічний, про це поет Іван Малкович пише так: «На 1990 рік припадає останній, і, як завше, щедрий дарунок від прикарпатських дзержинців: удень поетового народження йому спалюють рідну хату» (20).


У 1992 році Тарасові Мельничуку за збірку «Князь роси» присудили Державну премію ім. Тараса Шевченка.
Кінець життя поета був осяяний ще однією радісною хвилиною: незадовго до смерті він побачив виданою свою збірку «Чага», рукопис якої так само, як поет, був ув’язнений, причому ще довше. З архівів КДБ його повернули Тарасові Мельничуку аж у 1993 році. «Чага» була надрукована в Коломийській друкарні ім. Шухевича. Вона стала останнім прижиттєвим виданням поета.
«О пів на третю 29 березня 1995 року зірка одного з найвидатніших поетів України, лицаря Карпат Тараса Мельничука закотилася у прірву вічної темряви». — написав на спомин про свого побратима поет-дисидент Дмитро Гриньків (11).
За заповітом, Тараса Мельничука поховали на горі Ділок в Уторопах, де стояла, поки не спалили, його рідна домівка, де він побачив світ. Тепер і Гуцульщина має Тарасову гору.


За свою творчість поет з Косівщини заслужив високу шану. У 1999 році засновано літературну премію ім. Тараса Мельничука. ЇЇ отримали поети Дмитро Гриньків, Орися Яхневич, Михайло Василенко та Ніна Гнатюк. Академік Микола Жулинський сказав: «Треба бути геніальним поетом, як Тарас Мельничук, аби могти відчути і передати найглибшу сутність життя самої людини» (15). Письменник і літературознавець Григорій Штонь теж високо оцінив творчість Т. Мельничука, зазначивши: «Одне знаймо, що серед розряду видатних поетів України, котрого ніде не вивчають, не аналізують: ні у шкільних програмах, ані в університетських студіях, — це геніальний поет Тарас Мельничук» (15).


Як добре, що поет, хоч і в нестатках, але кілька років все-таки прожив у незалежній Україні і встиг почути на свою адресу оте заслужене слово — «геніальний».


Він сприймав і себе, і всіх інших, і світ в Біблійному контексті. Коли розгніваний на нього художник Андрій Шпак з Коломиї почав шматувати ножем прекрасно намальований ним у живописі портрет Т. Мельничука, то поет сказав: «Ти не мене ріжеш, хлопче, не мене! Я дух і ти цього не розумієш. Ти ріжеш себе, і про це дізнаєшся, хіба що пізніше (із неопублікованого спогаду «Бородатий портрет» Д. Гриньківа).


І людину, яка так сприймає світ, яка має таку любов, неспроможні духовно зломити ні поневіряння, ні навіть в’язниці. Це довів Тарас Мельничук. Він поневірявся у в’язницях, втратив у них здоров’я, але зостався людиною, і про це засвідчує його поезія. Поезія, яка змінює погляди на саму поезію, на життя та ставлення до природи, змушує вивчати себе, аналізувати свій внутрішній світ. «Він умів дивитися на людей, на світ, на природу, на кожну річ якось свіжо, по-новому, і так підносив це своє бачення в поезіях, що люди, читаючи їх, самі починають інакше сприймати все навколо себе» (з неопублікованих спогадів близького знайомого поета Михайла Стринадюка з Косова).


Поезії Тараса Мельничука допомагають зрозуміти, що твердість духу є не що інше, як любов до Бога, людей і природи. Чим глибша ця любов, тим сильніший у людей дух.


І неможливо зрозуміти, чому творчість Тараса Мельничука досі не введена до шкільної програми? Пишучи наукову роботу про творчість свого видатного поета-земляка, розумію, як багато втрачають школярі України через те, що не вивчають його твори.

 

Примітки:

  1. Гнатюк Н. Тарас Мельничук: «Крім честі, в мене нічого не лишилось» — У газ. «День», 20 серпня 1998.
    9. Грабовецький. «Уторопи. Сторінки історії».— «Крок», Івано-Франківськ, 1997.
    11. Гриньків Д. Політ в’язня — У газеті «Галичина», 29 серпня 1998 року
    12. Дорошенко Я. Зоряний час «Князя роси» — У газ. “Галичина”, 12 березня 1992 року
    13. Дорошенко Я. Лауреат премії імені Володимира Сосюри — Тарас Мельничук — У газ. «Світ молоді», 18 січня 1991 року
    14. Качкан В. Зі страждання і болю — справжня поезія. Літературна сильвета Тараса Мельничука —У газ. «Західний кур’єр», 12 березня 1992 року
    15. Калинець І. Покелішкуймо, брате — У газ. «Гуцульський край», 17 червня 1998 року
    18. Курищук Г. Встати! Суд іде!…— «Писаний камінь» — Косів, 1998.
    19. Курищук В. Зі спогадів про Тараса Мельничука — У газ. «Освітянський вісник», 10 квітня 1995 року
    20. Малкович І. Кілька необов’язкових міркувань про «Князя роси» — У газ. «Літературна Україна», 6 лютого 1992 року
    27. Мельничук Т. Несімо любов планеті – «Карпати» — Ужгород, 1967.
    31. Пелипейко І. Коли ж народився Тарас Мельничук? — У газ. «Гуцульський край», 27 грудня 1997 року
    39. Савчук М. «Я — іскорка Його» — У газ. «Вісник Коломиї», 17серпня 1991 року.

 

Джерело: Газета «Гуцульський край», №6 від 10 лютого 2001 року

 

Автор: Віта Глібчук