Тільки слово ввік не пропаде…

Зі спогадів про Тараса Мельничука

Шкільні роки
У 1952 році Тарас закінчив Уторопську семирічну школу. То був перший випуск семирічки, яка лише в 1949 році отримала статус неповної середньої школи. За кількістю учнів школа була найбільшою в районі, і відповідно добре забезпечувалася кваліфікованими кадрами, які прибували в район зі східних областей України. Маючи добру ідеологічну підготовку, вони активно здійснювали комуністичне виховання і в першу чергу через створення дитячих політичних організацій. Серед цих вчителів були і добрі фахівці – майстри педагогічної праці. Попри все, учні Уторопської семирічки отримували добрі знання з основ наук і пізніше багато її випускників успішно навчалися в середній школі.
Тарас був старшим за мене на два роки, але я його добре знав, бо завжди хотілося бути в його компанії. У1954 році ми знову зустрілися, але вже в Яблунівській середній школі. Він тоді навчався в 10-му (випускному) класі, а я у 8-му. Впродовж 1954-55 навчального року ми разом проживали в пришкільному інтернаті.
Та повернуся до 1946 року. Саме цього року у вересні місяці мама привела Тараса до школи. Його ровесники навчалися вже в другому класі. Через війну та з інших причин до навчання приступало багато переростків. Щоб хоч приблизно розподілити дітей за віковими групами в початковій школі, вчителі перевіряли їх на вміння читати, писати, рахувати. Та, на жаль, навчальних умінь багатьом дітям бракувало, а коли перевірили Тарасика, то його відразу зачислили до другого класу. Він на той час вже вільно міг читати «Кобзар», бо ця книга була в батьківському домі. Не знаю хто його вчив читати і хто мав більший вплив: батько, який читав «Біблію» і розтлумачував її сусідам, чи мама, а чи старші брати – але Тарас захотів навчитися читати і навчився. І хоч він пропустив перший клас, та своїх однолітків наздогнав, а в навчанні випереджував, бо кожен клас закінчував з відмінними оцінками. На «відмінно» вчився і в Яблунівській середній школі.
Навчання в школі Тарасові давалося легко. Любив малювати. Полотна не створював, але копії картин робив дуже майстерно. Мав гарний почерк. Відзначався цілеспрямованістю вже з дитинства. Пам’ятаю, як він ліз на скелю, яка кришилася під ногами, але ліз, ризикував, держався і дібрався до вершини. Повторити цей його «подвиг» ніхто не наважувався.
У наші шкільні роки з ідеологічних міркувань влада добре дбала про поповнення бібліотек літературою, зокрема російською, були там твори і українських класиків. Непогана бібліотека була в Уторопах, а в Яблунові – дві: дитяча і для дорослих. Тарас читав багато, іноді і вночі, а коли батьки не дозволяли вночі читати, залізав під піч і там при каганці читав. Але це не означало, що за читанням він більше нічого не бачив. Він знаходив час на все: на різноманітні розмови з товаришами, на жарти (а жартувати він умів дотепно), на забави. Любив співати, колядувати. Часто вечорами хлопці-десятикласники, серед яких завжди був Тарас, збиралися у свого однокласника Михайла Боднара, і попри всякі бесіди та жарти розспівувалися, а звідти йшли з піснею до газетного кіоску і там співали до пізньої ночі. Співали народні пісні. А пісень знали багато. Правда, це тоді називалося порушенням громадського порядку.
Пам’ятаю, як цей найкращий учень випускного класу раптом впродовж четвертої чверті відмовився ходити на уроки. Обклався художньою літературою і не виходив з кімнати пришкільного інтернату. Мав він бесіду з директором школи Коцюлимом І. В. Про що конкретно вони говорили – мені не відомо, але пам’ятаю, що десь на другий день покликав мене директор і попросив, щоб ми (хлопці, які проживали разом у пришкільному інтернаті) умовили Тараса йти до школи. Та наші намагання були даремними, бо Тарас так вирішив і цим, як кажуть, було все сказано. А здавати екзамени все ж пішов і майже з усіх предметів отримав відмінні оцінки. Причиною такої поведінки була нерозділена любов. Ми в кімнаті знали, що тією пасією була Ніна, яка навчалася в одному класі зі мною.
Характер мав сильний. Коли уже на щось зважився, то його наміри обговоренню не підлягали. Не завжди це йому допомагало в житті, але він був таким. До дитячих політичних організацій ставився скептично. В комсомол вступив уже в Яблунові, але через деякий час «загубив» комсомольський квиток. Пам’ятаю, як ми разом з представником райкому комсомолу обшукували пасовище, на якому, як стверджував Тарас, він загубив той документ. Згодом тодішній перший секретар райкому комсомолу Володимир Моравський згадував, що після того як не знайшли квитка, йому видали дублікат. Проте Тарас вийшов зі школи зі знанням певних ідеологічних догм, які втовкмачувалися молоді інтенсивною комуністичною пропагандою. Але ці догми відразу розсипалися, коли він зустрівся з реальним життям.

У світ широкий
Після невдалої спроби поступити до Львівського університету на журналістику, Тарас пішов працювати коректором Яблунівської районної газети «Прапор перемоги», а потім поїхав за комсомольською путівкою в Комі АРСР на лісорозробки. Повернувшись звідти, за такою ж путівкою поїхав на шахти Донбасу.
У травні 1957 року одружився. Впродовж липня ми втрьох: Тарас Мельничук, Василь Волощук і я разом готувались до вступних екзаменів з української мови і літератури та російської мови. Ми щойно закінчили школу, а Тарас – два роки тому. Тарас готувався до вступу на філологічний факультет, Василь – на юридичний, а я – в медінститут. Всім потрібно було писати твір, а їм обом ще й диктант з російської мови. Ми почергово диктували українські та російські тексти, разом перевіряли, аналізували помилки, а потім після фізкультурних вправ Тарас оголошував теми творів з української літератури, і кожен з нас повинен був скласти план та розповісти про що буде писати в творі. Він виступав у ролі вчителя-консультанта і при цьому сам вчився.
За чинною в той час постановою у вищий навчальний заклад приймалося 80% абітурієнтів зі стажем роботи не менше 2-х років. Тарас міг скористатися такою пільгою, а ми ні. Проте Тарас пів року ніде не працював і стажу бракувало. Але йому допомогли знайомі і видали фіктивну довідку, що він працював у місцевому колгоспі. Він дійсно працював, помагаючи батькам, але трудодні на нього не писалися. Вступні екзамени Тарас здав добре, та приймальна комісія в довідці знайшла щось підозріле і на всяке вирішила перевірити. Результати перевірки були не на користь Тараса. Не повезло і нам з Василем, забракло балів. Після цього він майже рік служив в армії, а після скорочення, яке відбулося у війську, прибув додому, де його зустріла дружина з маленькою донечкою на руках. Народження донечки для Тараса було великою радістю.
Влітку 1958 року Тарас умовив мене їхати з ним поступати в Чернівецький університет. На той час я вже працював у будівельному цеху Коломийського шахтоуправління в Ковалівці і вирішив не поступати нікуди, а заробляти той потрібний для здобуття вищої освіти стаж, але Тарас був добрим агітатором, і ми подали документи в університет: він – на філологію, а я – на фізмат. Тарас, до речі, потрібний стаж уже мав. Одного ранку перед початком вступних екзаменів ми з валізами повоєнного фасону, напакованими книжками та деякими продуктами, пішки попрямували до Ковалівки (а це 5 км), щоб там сісти на вантажне таксі, яке звідти кожного ранку відправлялося на Коломию. А вже з Коломиї на Чернівці добиралися поїздом. Екзамени ми здали, але мені забракло стажу і балів, а Тарас поступив. Однак на другому курсі він залишив навчання і поїхав на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, а на початку 1964 року подався на заробітки в Сибір. Восени цього ж року поновився в університеті. На цей час життєвих вражень у Тараса було багато. Багато бачив, багато передумав. Історію радянської імперії знав не з «Короткого курсу історії ВКП(б)», а з власних вражень і розповідей людей, які пережили 20-ті, 30-ті і 40-ві роки. В університеті поводив себе дуже вільно і вільно відвідував лекції, підтримував письменників-шістдесятників, був їхнім однодумцем. Через короткий час його виключили з університету, на що причини знайшлися.
Працював літпрацівником в районних газетах на Буковині, у Верховині, Косові, в Івано-Франківській молодіжній газеті «Комсомольський прапор». У 1967 році вийшла його перша поетична збірка «Несімо любов планеті». У квітні 1967 року Т. Мельничук поїхав в Ірпінь на нараду молодих поетів, де був добре сприйнятий як поетичною молоддю, так і метрами поетичного слова.
Десь наприкінці 60-х років розповідав мені, що в скорому часі в ужгородському видавництві «Карпати» вийде його збірка «Флояра мольфара».
В кінці липня 1968 року Тарас прийшов до мене додому і сказав: «Рятуй ситуацію, десь при моїх переїздах загубився атестат зрілості, а я хочу подавати документи в Літературний інститут. Потрібний дублікат». Школа могла видати дублікат, але за бланком необхідно було їхати в райвно не тільки з відношенням школи, але й з оголошенням, надрукованим в газеті, що загублено атестат. Та й, зрештою, хто в пору відпусток сидить у райвно. Тому бланк можна було отримати в найкращому випадку десь у другій половині серпня, а Тарасові атестат потрібен вже завтра. На щастя, все склалося дуже добре. В тому році я був класним керівником випускного класу, і коли директор видавав мені бланки атестатів, помітив, що в сейфі залишився один чистий бланк. Я впросив директора, пообіцявши, що все оформлю, що буде і заява, і оголошення, і підписи, лише щоб ми видали Тарасові дублікат. І директор ризикнув. Я виписав атестат, зареєстрував його в книзі видачі атестатів зрілості разом зі своїми випускниками і на другий день дублікат атестата був в Тараса на руках.
У серпні 1968 року Тарас вступив до Літературного інституту ім. О. М. Горького в Москві.

Вечір зустрічі випускників Яблунівської середньої школи
Працюючи в Яблунівській середній школі, я часто запрошував Тараса Мельничука на зустрічі з учнями. В травні 1964 року, повернувшись із Сибіру, Тарас зайшов до мене в школу з добрим згортком паперів, на яких були намережені його вірші, розповів про перебування в Сибіру, прочитав мені кілька поезій і показав якусь російську газету зі своїми публікаціями. Того дня в школі відбувалося свято останнього дзвоника і я запропонував Тарасові виступи на святі. Директором школи тоді був Коцюлим І. В. Коли я попросив директора, щоб він надав Тарасові слово на святковій лінійці, директор погодився, бо знав нас обох ще з учнівської лавки. Директор достойно представив його учням, вчителям, батькам і запросив Тараса до слова. Тарас привітав випускників із закінченням школи і прочитав кілька віршів. Після лінійки ми мали час поговорити довше. У фізичному кабінеті я записав на плівку чимало поезій Т. Мельничука, і часто в школі на великих перервах Тарасове натхненне слово гучно лунало з репродукторів.
Неодноразово запрошував Тараса на літературні вечори, зокрема на зустріч з членами шкільного літературного об’єднання «Едельвейс». Іноді він приходив на ці вечори разом зі своїми друзями, теж молодими поетами, Іваном Іовом, Ярославом Ярошем, Євгеном Дударем. На жаль, в шкільному колективі були люди, які фіксували ці зустрічі і знаходили у виступах якісь політичні непристойності та передавали інформацію куди належало. Мені неодноразово звертали увагу на це і рекомендували не запрошувати в школу ніяких поетів. Але я не знаходив у їхніх виступах чогось поганого, бо мені імпонувало кожне слово цих здібних молодих людей.
1 лютого 1969 року в Яблунівській СШ відбулася зустріч випускників. Оскільки на той час я був організатором виховної роботи, то цю зустріч прийшлося організовувати мені. Зрозуміло, що першим був запрошений Тарас Мельничук, який якраз повернувся з Москви після перебування на сесії в літінституті. Зустріч відбувалася в Будинку культури. Вела вечір ст. піонервожата Тамара Романюк. Тарас трохи запізнився. Вже хтось виступав, а я попросив ведучу, щоб надала слово Тарасові, і написав їй що вона має сказати, представляючи його. Йшлося про те, що він поет, автор збірки «Несімо любов планеті», переможець літературно-мистецького конкурсу «Юність Прикарпаття», студент Літературного інституту ім. О. М. Горького в Москві.
І ось Тарас виступає. Якими словами він починав свій виступ – не пам’ятаю, очевидно, так, як усі випускники, які говорили здебільшого про себе, про те, чого вони досягли в своєму житті. Але добре пам’ятаю, як він говорив, що, перебуваючи в Москві, зустрівся в інституті з російським поетом Парфьоновим, який заявляв публічно, що української літератури, як такої, немає, що він і не бачить її творців, хіба десь там «на гальорке Іван Драч». І Мельничук прочитав вірш, який був відповіддю Парфьонову. У вірші говорилося і про страшний голодомор 33-го, і про репресії 37-го, і про сучасну русифікацію. Зал притих настільки, що Тарас, здавалося, міг говорити пошепки і всі його почують, але він говорив емоційно, своїм сталевим голосом – це був присуд тоталітарній комуністичній системі, виражений у пристрасному, образному поетичному слові.
Впродовж виступу Тараса на мене вперто дивилися секретар партійної організації і заступник директора школи. Ці дві дами і поглядами своїми, і записками вимагали, щоб я, як організатор вечора, перервав виступ. Я цього не зробив, хоч відчував, що щось буде недобре, але що дійде справа до суду, навіть уявити собі не міг. Щоб якось пом’якшити ситуацію, вже після виступу, після відгримілих оплесків, я взяв мікрофон і подякував за виступ та зауважив, що якось не пасує свої взаємини з Парфьоновим виносити в цей зал, бо присутні в ньому хотіли би почути високохудожнє поетове слово. Але ми надіємось, що кращі Мельничукові поезії ще попереду. Не знаю, як ці слова я витиснув з себе, і чи комусь вони допомогли, чи образили істинних любителів поезії, але в тих поясненнях, які прийшлося писати вчителям вже на другий день в присутності представників КДБ, було написано, що Т. Мельничукові від керівництва школи зроблене зауваження. Присутніх на вечорі вчителів допитували в Яблунові. Першою взяли Батюк І. В. Після допиту вона розповіла нам, що назвала два чи три факти з виступу Т. Мельничука, які могли розцінюватись як антирадянщина. І кожен, хто хотів, щоб все закінчилось добром, постановив для себе, що нових фактів не викаже. Тому пояснення були майже всі схожі.
Мене, як організатора вечора, на допит викликали в Івано-Франківськ. Я мусив пояснювати, з якого часу знаю Мельничука, про наші зустрічі, а на питання, про що говорив Т. Мельничук на вечорі, повторив те, що говорили вчителі. Мені дали папір і ручку, щоб я це все виклав на папері. Обласна прокуратура з цього приводу відкрила кримінальну справу, але, як стало відомо, після кількох викликів Тараса Мельничука до прокуратури справа була закрита. Здавалося, що це все залишилося в минулому. Тарас уже працював у «Комсомольському прапорі». За 1969 – 70 роки підготував до друку збірку «Фрески» і подав до ужгородського видавництва «Карпати», де вже була введена у видавничі плани його «Флояра мольфара». Другий примірник «Фресок», але під назвою «Чаґа» різними шляхами попав до київського видавництва «Радянський письменник», а потім в ЦК КПУ, звідки переслали до Ів-Франківського обкому компартії. Після цього проти Т. Мельничука обласною прокуратурою була відкрита кримінальна справа. Тараса заарештували 24 січня, а в травні 1972 року відбувся суд.
Мене і ще кількох вчителів викликали на суд як свідків. Тараса засуджено на три роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму, без заслання. У книзі Галини Курищук «Встати! Суд іде!» подається витяг з протоколу судового засідання, в якому ніде не згадувався виступ Т. Мельничука на вечорі в Яблунові. Фігурувала збірка «Чаґа». КДБ, як видно з протоколу, слідкувало за ним з 1964 року, бо він, як говорилося в протоколі, «виготовляв, зберігав та розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісний наклеп на державний і суспільний лад, закликаючи до боротьби проти радянської влади».

Віднайдений вірш Тараса Мельничука
Тарас Мельничук після своїх поневірянь у 1989 році повернувся в рідне село Уторопи, але вдома довго не засиджувався, особливо після смерті матері. Відвідував друзів, знайомих, інколи міг гостювати в них по кілька днів і при цьому не полишав пера. Хоч в гостях писалося не так легко і радісно, як вдома, але не писати він не міг. Натхнення приходило здебільшого вночі. Дещо з написаного залишалося там, де він перебував. Чимало його віршів застрягло в листах, які він надсилав друзям. Велику частину того розкиданого поетичного доробку вже після смерті поета зібрано і опубліковано в тритомнику (Мельничук Т. Твори в трьох томах. – Коломия: Вік, 2003-2007), у збірнику віршів (Мельничук Т. Зимозелень. – Косів: Писаний Камінь, 2006) та в книзі вибраного (Мельничук Т. Князь роси. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012). Однак чимало його поезій ще залишилося по людях. Якби те все можна було б зібрати та ще й розповісти яким чином і за яких умов опинилися ці тексти в тих людей, то, напевно, можна було б упорядкувати, принаймні, ще один том його поезій і довідатися про цікаві епізоди з біографії поета.
Якось зателефонував мені знаний науковець, колишній завідувач кафедри класичної філології Гродненського університету (Білорусь) Василь Волощук і радісно повідомив, що в своїх паперах знайшов вірш Т.Мельничука «Чигирине – сльозо Кобзаря». Я розумів звідки в нього цей радісний настрій. Тарас був його однокласником з початкових класів, вони разом зростали, по-дитячому бешкетували, дружили. Їхні приязні стосунки продовжувалися і після школи, разом вони готувалися до вступних екзаменів, листувалися, а за першої-ліпшої нагоди зустрічалися.
«У 1990 році, – розповідав В.Волощук, – ми з дружиною проводили свою відпустку в Уторопах і впродовж літа жили в самотній батьківській хаті. Тарас часто навідувався до нас. Того року вийшла в світ його книжка «Князь роси», але тоді ж навесні померла його мама. Тарас опинився сам на сам без будь-яких засобів до існування та ще й мав проблеми зі здоров’ям. Хотілося чимось допомогти йому, але з різних причин забезпечити в Уторопах належні умови для творчої праці я не міг. На щастя, десь на початку липня приїхав мій брат Дмитро з Тернопільщини. Ми обговорили ситуацію і Тарас погодився поїхати з братом, щоб деякий час побути в нього. Брат проживав у селі побіля Тернополя, мав там свою хату і господарку. Це дозволило забезпечити Тарасові щонайкращі умови для життя і творчості. Він мав у своєму розпорядженні окрему кімнату, харчування і спокій. Розповідав мені брат, що Тарас тоді досить багато писав, часто зачитував нам свої вірші, його приходили слухати всі бажаючі.
Перед тим, як ми з дружиною збиралися від’їжджати в Білорусь (ми тоді працювали в Гродненському університеті), я дізнався, що з 19-го на 20-те серпня, саме на день народження Т.Мельничука, в Уторопах згоріла його хата. Так, уже перебуваючи в агонії, радянська влада руками своїх сатрапів хотіла позбутися дуже незручного для неї поета, але, на щастя, Тарас був далеко за межами рідного села. Я заїхав до брата і хотів розповісти Тарасові про пожежу, але він якраз збирався їхати до Києва, точніше, в Ірпінь. Він мав добрий настрій, і я цю сумну звістку так і не наважився йому сповістити, бо мені здавалося, що це могло якимось чином скоригувати його плани. Про втрату рідного обійстя Тарас дізнався вже в Києві. Вірш, про який йдеться, передала мені згодом братова дружина. Очевидно його випадково залишив поет, перебуваючи в їхній хаті влітку 1990 року».
Вірш раніше не публікували, його немає у відомих зібраннях творів Т.Мельничука. Написано його, напевно, не пізніше серпня 1990 року, а звучить він в унісон з нашими сьогоднішніми болями. Зазирнути в майбутнє здатні лише великі поети, яким і був Тарас Мельничук. Текст подаємо в строгій відповідності до оригіналу.

Тарас Мельничук
* * *
Чигирине – сльозо Кобзаря
Чого вони хочуть –
оці безголові
підшиті драконом «гості»?
Щоб здулась
земля?
Щоб потонула у божевіллі
зоря?
Щоб вили на місяць
людські обгризені
кості ?..
Чигирине
ті що впали –
упали
Чигирине
а ми живі
і нас знищити
хочуть
Чигирине
нас хочуть убити
на Івана Купала
Чигирине
нас спопелять
оці поторочі
Чигирине
закоханий в злаки пасовища
квіти і трави
Нас знищити хочуть! –
іди до Бога
скажи: нас сім мільйонів
виморили голодом
оці циклопи каправі
криваві
а тепер…
Чигирине іди до Бога
і проси О Господи
прийди на підмогу
відведи від нас
оцю смерть киплящу
цю пропащу дорогу
Чигирине –
сльозо Кобзаря
Чигирине – серце Богдана
Здригнись
щоб здригнулась
земля
і зоря
Від твого прокляття
Від твого ридання!

Маємо надію, що ще не один вірш Тараса Мельничука буде віднайдено, бо як говорив сам поет, що «пропасти може все безславно, тільки слово ввік не пропаде».

Автор: Василь Курищук