Назад

Проект «Тарас Мельничук. Віртуальний музей-архів» реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 році, на підставі відповідного Закону України, з метою сприяння розвитку національної культури та мистецтва в державі, забезпечення сприятливих умов для розвитку інтелектуального та духовного потенціалу особистості і суспільства, широкого доступу громадян до національного культурного надбання, підтримки культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір. Діяльність фонду, згідно чинного законодавства, спрямовується та координується Міністерством культури України.

Discursus Незалежне видавництво, засноване в 2013 році

Presto Agency -
креативна
студія дизайну

Компанія займається розробкою сайтів та додатків для клієнтів, які готові до позитивних змін. Кінцева мета команди – дозволити клієнтам досягти своїх цілей за допомогою інноваційних та візуально привабливих, а головне - «дієвих» дизайнерських рішень.

Василь Карп’юк

Письменник, видавець

Дослідник життя і творчості Тараса Мельничука, автор ідеї створення музею-архіву, куратор проекту

Мирослав Лаюк

Літературознавець, письменник

Автор матеріалів про Тараса Мельничука та упорядник рукописів

Оксана Карп’юк

Головна редакторка видавництва Discursus

Координаторка проекту

Мій Тарас Мельничук

Василь Карп’юк

Коли мені було дев’ятнадцять років, я познайомився з Василем Герасим’юком. Відтоді, майже щоразу, коли Василь приїжджав до батьків у Прокураву, я заходив до нього в гості. Справді заходив – з моїх Брустурів до Прокурави кілометрів 5. Звісно, як молодий поет, я показував свої віршів, радий був порадам, а також ми просто спілкувалися. У тих розмовах зринало чимало імен поетів різних поколінь. Вперше від Герасим’юка я почув і про Мирослава Лаюка зі Смодної, з яким ми оце зараз разом працювали над цією книжкою і загалом над проектом, в рамках якого вона виходить. Звісно ж, Герасим’юк спитав, чи читав я Тараса Мельничука

Здається, це ім’я колись мені доводилося чути на шкільних уроках літератури рідного краю, адже Мельничук теж з Косівського району, з Уторопів, якихось 20 кілометрів. Але ні, на тоді не читав і, мабуть, не скоро зібрався б. Та супровідний текст від Герасим’юка до цього питання був такий, що я за першої ж нагоди в книгареньці «Просвіти» в Косові купив собі тритомник. Відтоді Тарас Мельничук став моїм.

Я був вражений, чому цього поета ще не читають всі

Відтоді я сам не раз запитував ближніх: ти читав/ла Мельничука? Я був вражений, чому цього поета ще не читають всі. Чому його вивчають лише на уроках літератури рідного краю, практично не вивчаючи? Чому він не є героєм романів, фільмів? Чому його взагалі мало хто знає, у порівнянні з іншими поетами його покоління?

Вже кілька років навчаючись у Франківську й перебуваючи в певному літературному середовищі, у 2009 р. я вирішив організувати вечір пам’яті Мельничука з нагоди 70-річчя з дня народження. Тоді так гарно склалося, що на цей захід завітав Іван Малкович, який свого часу упорядкував і видав знакову книжку Мельничука «Князь роси», за яку в 1992 р. Мельничук був нагороджений Шевченківською премією. Тоді я познайомився з іще численним колом людей з Коломиї, Косова, Франківська, які знали Мельничука, приятелювали з ними. У поета Миколи Близнюка зі Старих Кутів Мельничук жив кілька місяців після першого ув’язнення, а в майстерні художника з Коломиї Василя Андрушка Мельничук жив два сезони вже в 90-х. Ці люди добре знали цього поета ще і як людину, їхні розповіді викликали в мене ще більший захват. Власне, тоді я й подумав: а де ж романи?

З відповідним романом вже сам збираюся роками, може, колись зберуся. Принаймні назбирав чимало матеріалів. З того ж 2009 р. я почав проводити у Франківську фестиваль ім. Т. Мельничука «Покрова», щороку були нові й нові люди, нові й нові історії.

Так, власне, й склалося, що у Франківську ті, хто мене знали, знали й те, що я цікавлюся темою Мельничука. Тому й не дивно було, що до мене потелефонував видавець Василь Іваночко і запропонував підійти до нього в книгарню. Я приходжу, а він каже: так і так, тут якийсь дядько приніс два пакети рукописів і каже, що це Тараса Мельничука. Пропонує купити. Якщо ні, то йде комусь іншому пропонувати.

Іваночко розумів, що якщо це справді автентичні речі, то не варто дати їм пропасти. Варто зберегти. Викликав мене для того, щоб ідентифікувати, чи це справді почерк Мельничука. Мені повиглядало, що так, бо раніше вже бачив його рукописи. А коли прочитав кілька віршів, то сумніви зовсім зникли. Це були справді його неповторні інтонації.

мій батько
уже яблук не їсть
і Наполеон уже
яблук не їсть
і Уолт Уїтмен
не їсть яблук
а я ще їм
і яблука мені
в очах червоні

Іваночко тоді потелефонував кільком своїм приятелям щодо фінансування викупу, частину сам докинув, і, здається, за 5000 грн (а в 2013 р. це було понад 600 доларів), викупив у невідомого дилера скарб, який ми нині маємо можливість в ограненому форматі тримати в руках.

У Василя Іваночка була ідея передати їх в якийсь музей чи архів. Але мені тоді здалося, що ми знову їх втратимо, бо лежатимуть вони надто далеко, аби пересічний читач поезії знайшов у архівах ту поезію, про яку він і не знає. Тобто в музей передати варто, але спочатку треба це все оцифрувати й оприлюднити. Щоб усі охочі мали доступ. Не можна таке яскраве світло тримати під столом чи під ліжком. Його треба виставити на стіл, на підвіконня, на небо. Щоб усім світило

З того часу, а це, як бачимо, 5 років, я жив з ідеєю створення сайту, де б можна опублікувати скани рукописів, розшифровані варіанти, світлини, а також інші матеріали, які я назбирав упродовж років в інших джерелах – це відео й аудіо за участі Мельничука, а також численні аудіоспогади від людей, які його знали і з ним спілкувалися.

Не знаю, скільки б ще ця ідея жила на рівні ідеї, якби не грантова програма Українського культурного фонду, який профінансував створення нашого ресурсу. Завдяки цьому ми змогли зробити сучасний дизайн і зручний функціонал сайту (за опіку цього процесу дякую Оксані Карп’юк), власне, оцифрувати матеріали й провести низку презентацій проекту в містах України.

Я дуже щасливий, що свого часу Мельничук таки дожив до здобуття незалежності України й був відзначений Шевченківською премією. Я дуже щасливий, що в нинішній Україні нарешті є змога реалізувати цей проект – створення Віртуального музею-архіву Тараса Мельничука, щоб країна пізнала одного з найкращих своїх поетів.

На цьому все тільки починається. Знаю, що це далеко не всі рукописи Мельничука, а скільки ще не знаю… Музей-архів буде постійно оновлюватися, вас радуватимуть нові експонати. Всіх, хто має чим поділитися, ласкаво прошу приєднуватися до творення музею, пишіть на електронну пошту: melnychukmuseum@gmail.com